Я свой рассказ написала и выставляю тут. Он на украинском, поэтому гомэн.
1 глава.
Сварка родичів
Була тиха і спокійна погода. На березі моря в містечку Залізний Порт відпочивали місцеві і приїжджі люди. Пісочок просто блищав на пекучому сонці. А море! Таке чисте, прозоре. На дні видно кожен камінчик. Десь пробіг краб чи проплила медуза. Водоростей майже не було. Ідеальний пляж для відпочинку. Діти будують пісочні замки, молодь засмагає, старі ховаються під парасольками.
Відпочиваючі не знали, куди і йти. З першого боку вабило море. З другого - кафе і ресторани вздовж берега, які так і заманювали різноманітними пахощами шашликів й інших страв. А для любителів екстриму пропонувалися найрізноманітніші водяні гірки, батути, катамарани і скутери.
- Чудовий відпочинок, – промовив Максим дружині, сидячи біля самої води. – Кращого я і не бажав.
- Я також, – підтримала Надія. – Головне, і дітям подобається. Шкода, що Микола використовує цю поїздку на відсипання після сесії. Краще поплавав би в морі, як це роблять Ярослава і Домініка. До речі, де вони?
Чоловік випростався і обвів очима море. У солоній воді бавилось дуже багато людей. Але не дивлячись на це, завдяки ярко-жовтому надувному матрацу, дівчат він таки помітив.
- Та он вони. Тільки… Що вони роблять?!
Домініка була старшою п‘ятнадцятирічною донькою. Світло-русяве, пряме волосся, що було трохи довше плеча, було схоже на золоту пшеницю. А очі – блакитні-блакитні, неначе небо. Росту невеличкого, але мала досить таки округлу фігуру. А ось її молодша сестричка, Ярослава, була зовсім інакшою. Чорні, наче смола, коси, хвилясті і довжини по пояс, зав’язані в хвіст; карі очі, в яких іноді спостерігався якийсь незвичний, життєрадісний вогник; тоненькі чорні брови. Постава – маленька і худенька. Обидві дівчата залізли на матрац та намагалися зіштовхнути одна одну у воду.
- Ну що це за діти такі? – лізучи у море, прошипів Максим. – Якщо таке продовжиться, то дідька лисого вони ще раз скупнуться.
Сестри не звертали ні на що уваги, поки батько не підійшов до них впритул.
- Ви що, з глузду з’їхали? Якщо зараз же не підете на берег, то я… Ай!
Чоловік вхопив ліву ногу і почав стрибати на місці. Ярослава і Домініка розгублено кліпали. Коли він заліз на матрац, ледь не перекинувшись, то показав, у чому справа. У палець ноги вчепився своїми клешнями краб. Сестри подивились одна на одну і розреготалися. Максим спочатку ображено на них дивився, а потім і сам приєднався до сміху.
- Ну, добре, – промовив він. – Посміялись і досить. А тепер поговоримо про вашу поведінку. Що це ви влаштували?
- Вибач, тату, – пробелькотіла Ярослава. – Ми просто грались.
- Ви хоч знаєте, що це небезпечно?
- Але це весело! – відповіла Домініка.
- Домініко, ти же старша. Ну чому ви не бажаєте грати в спокійні ігри? Я ж попереджав вас перед поїздкою. Побачу таке ще раз, то тиждень проведете, граючись з Олексієм.
- Тільки не це! – обидві пірнули під воду.
- Я також так думаю. Тому надалі припиніть такі забавки. Пропоную піти у будиночок, бо сонце припікає, а в таку спеку на пляжі краще не перебувати.
- А ми сходимо ще раз ввечері? – запитала Ярослава, йдучи до берега.
- Не думаю.
- Чому?
- Бо треба допомогти дядькові Дмитру полагодити автомобіль.
- Знову? – простогнала Домініка. – Якого чорта? Вони ні разу нас не підвозили. Навіть сюди ми добирались автобусом, бо місця у них, бач, не вистачило. Хоча їхня машина – мікроавтобус, на вісьмох розрахована.
- Ну, в них на це є підстави.
- Просто у їх синочка клаустрофобія, – скривилась молодша донька. – Тату, тобі ж самому гидко допомагати дядькові.
- Але він мій брат!
- Брат, який тебе не поважає і користується, як іграшкою. Ти його раб!
- Ну скажи, він тобі хоч щось добре зробив? Хоч у чомусь допоміг? Він не цар Всесвіту! Тату, дядько звичайний, слизький хробак, який тобою керує.
- Хоч він і така мерзотна людина, але все ж поважайте старших! Марш на берег!!!
Дівчата понуро опустили голови і підкорилися. Максим йшов позаду у роздумах. Він прекрасно знав, що доньки праві. Але не міг нічого зробити. Занадто багато у нього боргів перед братом.
- Ну що, Макс? – сміючись, озвалась дружина, коли вони вже опинились на березі. – Відірвав палець краб?
Зібравши речі, сімейка направилась до дерев’яних будиночків, які зазвичай знімали відпочиваючі. Їх вигляд був дещо страхітливий. Фарба відлуплювалася, а даху не завадив би ремонт. Дві кімнати ділилися стіною. В них було кілька ліжок, стіл і шафка.
Зайшовши до кімнати, всі почули храп старшого брата дівчат. Він закутався в простирадло і, схоже, ще не прокидався з самого ранку.
- Кеша, підйом! Ти ще досі спиш? – позвала Ярослава, але хлопець тільки перевернувся. – Якщо проспиш ще трохи, то опинишся в книзі рекордів Гіннеса.
- Хоч прославлюсь, – пробубнів він. – Відчепися!
- Ну, сину, якщо ти так втомився, - потягнув Максим, - ми підемо кататись на скутері самі.
- Не діждетеся! – з-під простирадла з’явилася розпатлана голова. – Коли йдемо їздити?
- Точно не сьогодні, – відповіла Домініка. – Знову машину родичів ремонтувати будемо.
- І нащо було мене будити? – знов накрився брат.
- Бо від твого храпу будиночок розвалиться, – почув єхидну відповідь Ярослави.
- Ну, хоча б тітку Варвару, дядька Дмитра і Олексія задавили б.
- Кешо! – вигукнула мати. – Як ти можеш таке казати? Я розумію, що ці люди тобі не подобаються. Нам також, але вони все ж рідні.
- Давайте, діти, полагодимо машину. Зате завтра весь день буде вільний, – запропонував Максим. – А зараз підемо в їдальню.
Але вийшовши з кімнати, до них підійшли дядько, Олексій і тітка. У неї на руках сидів чорний кіт Гермес. Вони були одягнені у дорогі костюми і тягли за собою валізи.
- О, ви вже їдете? – з надією засяяла Ярослава.
- Розмріялась! – відповіла тітка і скривила лице.
- А я вже подумала, що ми відпочинемо по справжньому, – засмутилась Домініка.
- Я все чув! – огризнувся дядько. – Максиме, ми на чотири дні їдемо в Туреччину на яхті «Афродита».
- «Афродита»? – пошепки перепитав Кеша. – Одна з кращих в Залізному Порті?
- Саме так, – діловито підтвердив Олексій, показуючи язика. – Розумієте, деякі люди заробляють більше грошей за інших. Як мої батьки.
- Вони це роблять нечесно, – поправила Ніка.
- Так, зате я не ходжу в одязі з секондхенду і не їжджу на старенькому «Жигулі», – промовив хлопець. – У мене є відчуття гідності.
- Знаєш, - відразу відреагувала Ярослава зі старшою сестрою, приготувавши кулаки для бійки, - в нас також є гідність. Тому ми не дозволимо ображати нас. Тобі не розповідали, скількох хлопців ми відлупцювали?
Олексій зі страхом сховався за маму. Раптом вибухнув крик.
- Що?! Я маю лагодити твій автомобіль, коли ти, тим часом, будеш їсти вишукані страви і пити коктейлі? – аж захлинався Максим.
- Ти мій молодший брат і повинен мене слухати! – ще голосніше крикнув дядько Дмитро.
- Я тридцять п’ять років твій брат і я не дитина, якою ти маєш право керувати. Ми, Голубєві, не маємо від когось залежати!
- Ви навіть нас ні разу не підвозили, – озвався Інокентій.
- А ти взагалі рота закрий! – процідила тітка Варвара.
- Що таке? – влізла у суперечку Надія. – Мій син повнолітній і ви не маєте права затикати йому рота.
- То хай не лізе в не свої справи.
- Що?! – аж почервонів хлопець. – Це стосується моєї сім’ї, тому це якраз мої справи. Я, на відміну від вашого сина, навчаюсь відмінно і ніколи ні в школи, ні в інститути мама з татом не носили хабарів, бо я сам міг витягнути себе зі скрутних становищ. А у Олексія відсутні і розум, і талант. Лиш жиром може похвалитися і любов’ю бити менших.
- Та як ти смієш?! Нахаба!
Дядько Дмитро гризся з Максимом, а тітка Варвара з Надією і Кешою. Олексій де-не-де піддакував батькам, за що отримував стусани від дівчат. Від всього цього переполоху Гермес зістрибнув з рук хазяйки й побіг у кущі. Ніці з Ярославою, за наказом тітки, довелося його шукати. Кіт сидів у кущах троянд і без подряпин його неможливо було звідти дістати. Тварина шипіла і норовила вхопитися пазурами в руки дівчат. Коли все ж з боєм вони виконали завдання, Ярославі прийшла в голову ідея.
- Ніко, а давай пошуткуємо над родичами?
- Як? От скажена сволота! – Домініка ніяк не могла вгамувати кота на руках.
- Ось так!
Молодша сестра піймала ящірку, яка пробігала недалечко.
- Уяви, як тітка зреагує, коли знайде у сумочці таку твариночку.
- Молодець! Тільки як ми підкладемо?
- Використаємо нашого дурного кузена.
Батьки продовжували сваритися, а Олексій лише стояв недалечко, тримаючи сумочку матері. Йому зараз тільки поп-корна не вистачало.
- Олексію, - покликала Домініка, - ось ми піймали кота. Тримай.
- Не бачите, що в мене вже є, що тримати?
- Ну, адже тітка Варя любить Гермеса, а в наших руках йому буде погано. Он, бачиш? – Ярослава кивнула на кота, який вже всі руки подряпав сестрі.
Хлопець спочатку недовірливо глянув на дівчат, але потім таки погодився.
- Добре, давайте його сюди, а самі сумку тримайте.
- От, йолоп! – прошепотіла Ярослава, коли потрібна річ опинилась у неї.
Домініка, побачивши, що Олексій відвернувся, запхнула ящірку у сумку і стала з виглядом аля «Сама невинність».
- Ти відремонтуєш машину! – вигукнув дядько. – Не забувай у кого працюєш і хто виплачує зарплатню.
- На неї не те що на море поїхати, а й за квартиру розрахуватися важко.
- То як ти тоді сюди потрапив?
- У батьків позичив.
- Ах у батьків? Отже ми можемо більше грошима їм не допомагати. Тепер знаємо, куди вони їх дівають.
- Який же ти безсердечний. Я звільняюся!
- Чудово! Тільки я б хотів побачити, як такого слинька, як ти, приймуть хоч на якусь роботу. Ти просто нездатний заробляти гроші. Ти - безрукий хробак.
В цю мить просвистів кулак. Дядько Дмитро похитнувся. У нього під оком виднівся фіолетовий синяк. Він шоковано глянув на брата.
- Ти… ти мене вдарив? Ну все. Я ще прийняв би пробачення, але тепер… Ходімо, Варю, від цих ненормальних.
Тітка пирхнула, вирвала сумочку у дівчат і, відвернувшись, пішла за чоловіком і синочком.
- Як я їх ненавиджу! – аж кипів Максим, коли родичі трохи віддалилися. – Діма справжній… не буду висловлюватись при дітях.
- Господи, що ж тепер з нами буде? – бідкувалась Надія. – Як теперечки житимемо? Ти безробітній та й у мене мізерна зарплатня.
- Не слухай цього пихатого павича, – заспокоював її чоловік. – Я знайду роботу.
- Все одно якось моторошно.
Вдалині задзвонив мобільний телефон тітки Варвари. Вона полізла в сумочку. Раптом почувся вереск. Домініка і Ярослава пирснули.
- Якого чорта ящірка опинилась у мене в сумочці?! – репетувала тітка. – Нащо ти дав її цим дівкам?!
- Вони сказали, що ти дуже дорожиш Гермесом і краще, щоб я його тримав.
- Ти ідіот! Я ношу кота, бо його подарували свекор і свекруха. Якби моя воля, він давно вже перетворився б на шапку чи рукавички.
- Ці нахабки заплатять за це! – вигукнув дядько дивлячись на дівчат, що аж давилися сміхом.
На здивовані погляди батьків і брата, сестри розповіли про жарт. Ті засміялися. Навіть Надія трошки повеселішала.
- Надю, подивися на все це з іншого боку, – звернувся Максим. – По-перше, нам вже ніхто не наказуватиме, по-друге, не треба буде ремонтувати машину, а по-третє – ми вільно після обіду підемо на пляж.
